Кав'ярня дихала ароматом кориці та передсвятковою метушнею. Сашко повільно, ліниво крутив у руках чашку. Його погляд ковзав по мені, наче по вітрині супермаркету.
— Катю, ти знову сіпаєшся, — кинув він холодно. — Поклади телефон. Ти мене зовсім не слухаєш.
— Саш, я ж попереджала, мені через двадцять хвилин річний звіт здавати, — я спробувала посміхнутися, але губи затремтіли від напруги. — Мені треба бути в офісі. Давай доп'ємо каву і я побіжу.
Він різко поставив чашку. Стук порцеляни про стіл змусив дівчину за сусіднім столиком обернутися.
— Звіт? — Сашко криво усміхнувся, мружачи очі. — Тобі твої копійчані папірці важливіші за мене? Я виділив годину в своєму графіку, приїхав, а ти сидиш на голках. Знаєш, Катю... ти якась занадто самовпевнена стала. Тобі це не личить.
— Я просто прошу поважати мій час! — гаряча хвиля підкотилася до горла.
— Твій час? — Сашко підвівся, повільно застібнув ґудзик на піджаку і подивився на мене згори донизу з глузливою жалістю. — Подумай над своїм тоном. Поки не навчишся розмовляти нормально — не дзвони мені.
Він розвернувся і пішов. Не озирнувся. На столі залишився лежати його неоплачений рахунок.
Наступні два тижні перетворилися на німе пекло. Я за звичкою відкривала чат. Писала: «Саш, ну вибач», «Саш, давай поговоримо», але не надсилала. Видаляла. Пам'ятала, як минулого разу після такого «виховання мовчанкою» я три дні ридала, а він з'явився з фразою: «О, бачу, ти трохи заспокоїлася».
Минуло чотирнадцять днів. Я вперше за довгий час вийшла на каву з подругами, почала сміятися, фарбувати губи. І раптом — вібрація в сумці. Повідомлення в телеграмі, про який я забула.
Сашко (09:50): «Ти перестала якось рандомно мені геть писати, чому? Я сьогодні вже почав за тобою трошки скучати»
Я дивилася на екран і відчувала, як усередині закипає щось нове. Не страх. Не бажання виправдатися. Лють. Пальці самі застукали по склу:
Катя (13:21): «Нічого рандомного, а тим паче, дивного. Ти повів себе як мудак, на тому й все»
Відповідь прилетіла за хвилину. Наче він тільки й чекав, коли я «зірвуся»:
Сашко (13:31): «Кать, ти типажно почала вести себе як наче ти приз яким ти ну не являєшся, тому я трошечки поставив тебе на місце. Я можу дозволити тобі вернутись якщо ти провела роботу на помилками»
Я перечитала це тричі. «Дозволити повернутись». «Роботу над помилками». Кожна літера дихала такою впевненістю в моїй слабкості, що мені стало смішно. Реально, дико смішно.
Катя (13:34): «😂 Саша, іди нафіг)»
Палець рішуче вгатив по кнопці «Заблокувати». Екран блимнув, ховаючи його аватарку.
Я думала — це фінал. Крапка. Але нарциси не вміють програвати. Наступного вечора, коли я виходила з офісу під проливний дощ, з темряви парковки виросла його постать. Сашко перегородив мені дорогу до машини. Його обличчя було блідим, а в очах горів такий вогонь, якого я ніколи в ньому не бачила...
Дощ лупив по парасолі, вода заливала туфлі. Сашко зробив крок уперед, міцно схопивши мене за лікоть.
— Ти думала, це смішно?! — просичав він, важко дихаючи. — Смайлики мені слати? Посилати мене?! Ти хоч розумієш, ХТО я, і ХТО ти?
Я не сіпнулася. Навіть лікоть не намагалася вирвати. Просто подивилася йому прямо в зіниці.
— Пусти руку, Саш. Ти пальто мені замастиш.
Він від несподіванки послабив хватку. Його логіка дала перший збій — я не боялася.
— Ти... ти просто невдячна! — заїкнувся він, намагаючись повернути звичний тон господаря ситуації. — Я підняв твою самооцінку! Я возив тебе по ресторанах! Я хотів зробити з тебе нормальну жінку, а ти поводишся як істеричка через те, що я повчив тебе мовчанням? Це була виховна пауза, щоб ти зрозуміла свої помилки!
Я глибоко вдихнула і посміхнулася. Спокійно, злісно й чітко.
— «Виховна пауза»? Саша, послухай себе збоку. Ти зараз стоїш під дощем і кричиш на жінку, яку два тижні намагався «дресирувати» ігнором. Давай розберемо твою велику логіку, раз ти так любиш розумні слова.
Він схрестив руки на грудях, намагаючись повернути зверхній вигляд:
— Ну давай, здивуй мене.
— Твоя фраза в чаті про те, що я «не приз», видала тебе з потрохами, — спокійно чеканила я кожне слово. — Ти шукав не жінку, не кохану особу. Ти шукав об'єкт для контролю. Тобі потрібна була іграшка, яка за першим твоїм клацанням пальців буде заглядати в рота і просити вибачення за те, що посміла мати власну роботу, власний час і власну думку.
— Я просто хотів поваги до себе! — вигукнув він, але в його голосі вперше проскочила невпевненість.
— Повага — це коли чують, Саша. А коли карають мовчанкою за те, що я не виконала твою примху — це маніпуляція слабкої, закомплексованої людини, яка панічно боїться, що її не помітять. Ти зник на мій день народження, щоб зламати мене, щоб я почувалася винною у власне свято. Це твоя робота над помилками? Це твій рівень «розумної людини»?
Сашко мовчав. Дощ стікав по його доглянутому волоссю, пасма злиплися, і він раптом став виглядати якимось меншим, здутим, як проколота кулька.
— Катю... ну я ж просто... я ж злякався, що втрачаю тебе, — раптом тихо, зовсім іншим, глухим голосом вимовив він. — Ти стала такою далекою...
— Ти злякався, що втрачаєш контроль, Саша, — обірвала я його без жалю. — Не мене. Тобі байдуже, що в мене на душі. Тобі було важливо, щоб я підкорялася. Мій смішний смайлик у чаті — це не випадковість. Це був момент, коли весь твій пафос і твоя велич стали просто смішними. Жодна притомна жінка не повернеться туди, де її ламають, щоб вона помістилася в чийсь хворий формат. Твій капкан зачинився, Саш. Тільки всередині залишився ти сам.
Він зробив крок назад, дивлячись на мене так, наче вперше побачив. Його губи затремтіли.
— Кать... вибач. Я... я перегнув палицю, я знаю. Давай почнемо спочатку? Я все зміню, клянусь. Я буду іншим. Я просто дурень, я не хотів тебе втратити... — у його очах, де раніше була лише зарозумілість, тепер стояв справжній, дитячий розпач. Людина вперше в житті зрозуміла, що її тактика дала повний крах.
Я підійшла до своєї машини, відкрила двері, сіла за кермо і опустила скло. Подивилася на нього — мокрого, розгубленого, який стояв на асфальті й ледь не плакав.
— Знаєш, Саш, ти мені там написав: «Розумні люди ніколи нікому не доказують, що вони розумні. Перечитай». Так от, перечитай це сам. Тільки тепер читай по складах. Вже пізно.
Я закрила вікно, завела мотор і рушила з парковки. У дзеркалі заднього виду я бачила, як він так і залишився стояти під дощем, самотній і повністю розбитий власною ж зброєю. І вперше за вісім місяців я дихала на повні груди.
