Моя робота виконана. Ваш син у моєму ліжку. Клієнт задоволений.

 

— Мартусю, ти тільки не ображайся, але суп сьогодні трохи пересолений, — Галина Іванівна делікатно відсунула від себе порцелянову тарілку й промокнула губи серветкою. — Хоча, звісно, звідки тобі знати тонкощі? У твоєму рідному селі, мабуть, усе на око готували. Головне, щоб ситно, так?

Я стиснула пальці під столом так, що нігті вп'ялися в долоні. Десять років. Десять років я заміжня за її сином Андрієм, ми живемо в прекрасному приміському будинку, який купували разом, але для свекрухи я так і залишилася «вискочкою без родоводу».

Андрій, як завжди, вдав, що захоплений телефоном. Він лише буркнув, не підводячи очей: — Мам, нормальний суп. Мені подобається. — Тобі, синку, все подобається, бо ти в мене невибагливий і занадто добрий, — зітхнула Галина Іванівна, підвівшись із-за столу. — Справжній чоловік із солідної родини заслуговує на відповідну атмосферу. Гаразд, я піду пройдуся. Повітря сьогодні чудесне.

Коли за нею зачинилися двері, я повернулася до чоловіка: — Андрію, скільки це триватиме? Твоя мама живе у нас уже третій місяць. Вона щодня мене кусає. Ти можеш хоч раз сказати їй, що це наш дім? Андрій нарешті відклав телефон і роздратовано зітхнув: — Марто, ну починається. Вона літня жінка, у неї гіпертонія. Тобі важко просто промовчати? Вона ж не зі зла. Ну такий у неї характер. Будь розумнішою.

«Будь розумнішою». Цю фразу я чула частіше, ніж власне ім'я.

А за три дні все змінилося. У сусідній котедж, який два роки стояв порожнім, заїхала нова мешканка. Я помітила її через паркан: висока, витончена брюнетка в шовковому халаті, з бездоганною укладкою, яка ліниво пила каву на терасі. Вона виглядала як картинка з журналу.

Увечері Галина Іванівна повернулася з прогулянки неймовірно збуджена. — Андрійчику! Ти не повіриш, кого я зустріла біля магазину! — вона сплеснула руками, наче маленька дівчинка. — Юлечка повернулася! Твоє перше кохання, твоя Юля з інституту! Пам'ятаєш її? Вони ж тоді в Італію виїхали з батьками. Оце доля! Вона зняла той великий будинок по сусідству!

Андрій аж поперхнувся чаєм. Його щоки миттєво спалахнули, а в очах промайнуло щось таке, від чого моє серце боляче стислося. — Юля? — тихо перепитав він. — Та ну... Стільки років минуло. Вона що, тут житиме? — Так, синку! Вона така красуня стала, такий шарм! Одразу видно — європейське виховання, не те що деякі... — свекруха уїдливо зиркнула в мій бік. — Вона, до речі, завтра запрошувала нас на вечерю. Сусідські посиденьки, так би мовити. Андрійчику, ти ж не відмовиш старій знайомій?

Наступного вечора ми стояли на порозі сусіднього будинку. Юлія відчинила двері й просяяла неймовірною, теплою посмішкою. На ній була розкішна смарагдова сукня, яка ідеально підкреслювала фігуру.

— Галино Іванівно! Андрійчику! Боже, як я рада! — вона граційно поцілувала свекруху в щоку, а Андрія на кілька секунд затиснула в обіймах. Той застиг, як школяр, не знаючи, куди подіти руки. — А ви, мабуть, Марта? Дуже приємно. Андрій багато розповідав про вас в інституті... Ой, тобто, ми ж тоді спілкувалися. Заходьте, прошу!

Вечеря була вишуканою. Юля розмовляла легко, жартувала, згадувала їхні студентські роки, поїздки на озера, якісь їхні особисті жарти. Свекруха просто цвіла, раз у раз підливаючи Андрію вина і переводячи тему на те, яким «нещасним і самотнім» був її син останні роки.

Я почувала себе абсолютною дурепою, чужою на цьому святі життя. Андрій майже не дивився на мене, його погляд був прикутий до Юлі.

Протягом наступного тижня ці «випадковості» стали нормою. То Андрій «випадково» зустрічав Юлю біля воріт, коли повертався з роботи, і вони годинами про щось розмовляли. То Галина Іванівна просила сина «відвезти Юлечці інструменти, бо в неї кран підтікає». Андрій біг туди за першим покликом, забуваючи про все на світі. Коли я намагалася поговорити, він просто відмахувався: «Марто, вона самотня в чужому місті, у неї нікого немає. Мені що, важко колесо їй помогти поміняти? Не вигадуй дурниць, ти просто ревнуєш на рівному місці».

Але я відчувала: мій шлюб тріщить по швах.

Все вирішилося однієї п'ятниці. Андрій затримався на роботі, а Галина Іванівна поїхала до подруги. Мені було так тошно на душі, що я вирішила вийти в сад, посидіти в альтанці. Вечір був прохолодним, тихим. І раптом через тонку стіну туй, що розділяли наші ділянки, я почула знайомі голоси. Вони говорили на терасі сусіднього будинку.

— Юлечко, дівчинко моя, ти просто сонечко, — голос Галини Іванівни звучав солодко, аж приторно. — Ти бачила, як він сьогодні на тебе дивився? У нього ж слина котилася! Ще трохи — і цей селюк Марта сама з речами поїде. Тільки не затягуй. Треба, щоб він збожеволів від тебе.

Я затамувала подих. Земля почала йти з-під ніг.

— Галино Іванівно, ви не хвилюйтеся, все йде за планом, — відповів оксамитовий голос Юлі, але в ньому вже не було тієї м'якості. Він звучав холодно і професійно. — Але ми домовлялися про інші цифри. Аванс я отримала, але щоб довести справу до ліжка і зафіксувати це для суду, мені потрібна решта суми. Самі розумієте, грати «ідеальну колишню» для вашого нудного сина — це акторська робота вищої категорії. Плюс сукні, які ви мені купуєте, трохи задешеві. Я звикла до іншого рівня.

— Ой, Юлечко, та все я віддам! — зашепотіла свекруха. — Я вже виставила на продаж свої золоті інвестиційні монети, Андрій про них не знає. Отримаю гроші — і все тобі виплачу, до копійки! Головне, щоб цієї нитки Марти тут не було. Я хочу нормальну невістку, а не цю...

Мій світ розлетівся на тисячу шматків. Це була пастка. Спланована, проплачена пастка. Юля ніколи не любила Андрія. Вона була найнятою акторкою.

Я стояла в темряві, мої руки тряслися, а з очей котилися гарячі сльози. Я хотіла вискочити, закричати, роздерти їм обом обличчя... Але раптом мій телефон у кишені голосно затремтів. Від несподіванки я здригнулася і зачепила рукою залізну садову фігуру. Вона з гуркотом упала на плитку.

На сусідній терасі миттєво запала тиша.

— Хто там?! — різко крикнула Юля.

Я замерла, боячись навіть дихнути. Кроки Юлі швидко наближалися до паркану.

Я затиснула рота рукою, втиснувшись спиною в густі кущі туї. Серце калатало так, ніби збиралося пробити ребра.

Ліхтарик на телефоні Юлі ковзнув по листю буквально в кількох сантиметрах від мого обличчя. — Тобі щось здалося, Юлечко, — почувся з глибини двору розслаблений голос свекрухи. — Там певно сусідський кіт знову лазить, він вічно мені квіти топче. Ходи в хату, прохолодно вже.

Юля ще кілька секунд стояла нерухомо. Я бачила її силует крізь гілки. Потім вона вимкнула ліхтарик, тихо хмикнула і сказала в темряву: — Ну так... Кіт. Добре, ходімо.

Як тільки вони зайшли в будинок, я майже поповзом добралася до своїх дверей, залетіла в кімнату і замкнулася. Мене лихоманило. Образа, лють, огида — все змішалося в один пекучий клубок. Мій чоловік, з яким ми будували цей дім, з яким ділили останнє, так легко повівся на дешеву виставу. А свекруха... Свекруха виявилася справжнім монстром.

Я не спала всю ніч. А о сьомій ранку, коли Андрій ще бачив десятий сон, я вийшла на подвір'я. Мені потрібне було повітря.

— Не спиться? — раптом почувся тихий голос з-за паркану.

Я здригнулася. На сусідній терасі в кріслі-гойдалці сиділа Юля. Без макіяжу, в звичайному сірому спортивному костюмі, з сигаретою в руках. Зараз вона зовсім не була схожа на ту фатальну смарагдову жінку з вечора.

Я підійшла до паркану впритул. Сльози вже висохли, залишилася тільки холодна порожнеча. — Скільки вона тобі платить? — прямо запитала я.

Юля повільно випустила дим, уважно подивилася на мене і раптом... посміхнулася. Абсолютно щиро, без акторського пафосу. — О, то це таки ти була в кущах. А я думаю — що за кіт такий важкий. Заходь, хвіртка відчинена. Кави наллю.

Я сама не зрозуміла, чому слухняно пішла на її кухню. Юля поставила переді мною чашку і сіла навпроти. — Мене, до речі, не Юля звати. Карина, — спокійно сказала вона. — Я працюю в агентстві... скажімо так, нестандартних послуг. Твоя свекруха знайшла мене через знайомих. Завдання було просте: звести її синка з розуму, вижити тебе, закохати його в себе, а потім красиво зникнути, сказавши, що «я не можу руйнувати твою родину, будь із дружиною». Галина Іванівна думала, що після цього він усе життя сумуватиме за мною і ніколи на тебе навіть не подивиться.

— І навіщо ти мені це розповідаєш? — мій голос тремтів. — Тобі ж гроші платять.

Карина підперла підборіддя рукою і зітхнула: — Слухай, Марто. Я в цьому бізнесі п'ять років. Бачила різних мужиків і різних свекрух. Але твоя — це щось із чимось. Вона ж психічно хвора на грунті контролю. А твій Андрій... Ну вибач, звичайно, але він таке барахло. Ледачий, мамин синок, ведеться на перший же помах спідниці. Я з ним два рази на «випадкові» побачення сходила — мене ледь не знудило від його занудства. А от тебе мені чисто по-людськи шкода стало. Ти нормальна баба, працьовита. Нащо ти на це гниття своє життя витрачаєш?

Я дивилася на неї і не вірила своїм вухам. — І що ти пропонуєш?

Карина хитро зажмурилася, і в її очах спалахнули бісики: — Твоя свекруха сьогодні знімає гроші з картки. Другу частину гонорару. Пропоную розіграти фінал нашої п'єси, але за моїм сценарієм. Покараємо тварюк?

Наступні три дні ми готували виставу. Карина таємно записала на диктофон усі розмови з Галиною Іванівною — де та чітко розписувала план, як обібрати мене при розлученні, як вона мене ненавидить і як наймала Карину. Це був мій залізобетонний алібі для суду.

У неділю ввечері настав час Х. Галина Іванівна спеціально «забула» свій телефон у нас вдома і попросила Андрія: «Ой, синку, я здається Юлечці на терасі свій мобільний лишила, сходи заюери, будь ласка». Андрій, звісно, полетів як на крилах.

За десять хвилин Карина прислала мені смс: «Заходь. Двері відкриті».

Я взяла Галину Іванівну за руку: — Мамо, ходімо зі мною. Мені здається, Андрію там погано, він довго не повертається.

Ми зайшли в сусідній будинок без стуку. Зі спальні на другому поверсі лунали неоднозначні звуки та сміх. Коли я з гуркотом відчинила двері, картина була ідеальною: Андрій сидів на ліжку в одних трусах, а Карина у відвертому пеньюарі пила шампанське поруч.

— Марто?! Мамо?! — Андрій підхопився, його обличчя стало білим, як простирадло. — Це... це не те, що ви подумали! Вона просто... на мене вино пролилося, я сушив речі!

Галина Іванівна, яка очікувала моїх сліз, раптом сама закричала: — Юлечко, ви що собі дозволяєте?! Ми ж так не домовлялися! Ти мала просто...

— Що «просто», Галино Іванівно? — Карина встала з ліжка, підійшла до столу і взяла товстий конверт із грошима, який свекруха принесла їй дві години тому. — Моя робота виконана. Ваш син у моєму ліжку. Клієнт задоволений.

Я спокійно дістала телефон, увімкнула камеру і зняла Андрія: — Ну що, Андрійчику. Це розлучення. І завдяки твоїй любій мамі, весь цей будинок, машина і половина твого бізнесу перейдуть мені. Суд дуже зацікавиться записами, де Галина Іванівна розповідає, як планувала це шахрайство.

Андрій перевів дикий погляд на матір: — Яке шахрайство?! Мамо, про що вона говорить?! Хто така Юля?!

Карина підійшла до дзеркала, витерла серветкою яскраву помаду і повернулася до них: — Андрюша, розслабся. Я ніяка не Юля. Твоя справжня Юля давно живе в Мілані, має трьох дітей і навіть не згадує про тебе. А я — Карина. І твоя мама найняла мене за великі гроші, щоб мене тобі підсунути. До речі, Галино Іванівно, дякую за другу частину гонорару. Інвестиційні монети були чудові.

Свекруха схопилася за серце і повільно осіла на стілець: — Ти... ти зрадниця... Ти ж обіцяла! Я ж усе тобі віддала! У мене ні копійки не лишилося!

— Бізнес є бізнес, — знизала плечима Карина, підійшла до мене і протягнула мені флешку з записами. — Тримай, Мартусю. Удачі в суді. А мені пора, таксі чекає.

Судовий процес тривав два місяці. Завдяки записам Карини та відеофіксації «зради», суддя без вагань залишив мені будинок та солідну грошову компенсацію. Андрій разом із матір'ю переїхав у стару однокімнатну хрущовку на окраїні міста — єдине житло, яке у них лишилося. Галина Іванівна тепер безкоштовно лікує свою гіпертонію в державній клініці, а Андрій працює на двох роботах, щоб закрити борги.

А ми з Кариною іноді зідзвонюємося. Вона виявилася чудовою дівчиною. І кожен раз, коли я п'ю каву на своїй терасі, я подумки дякую свекрусі за те, що вона найняла для мене таку ідеальну колишню.